Війна. День 1. Рятуйтеся від війни, а навчатися будемо після
Раптом… Бах! Вибух!?! У Василькові. Нервово схоплююся, нашвидкоруч одягаю, перше, що попадеться під руку, і все ще думаю, що це мені здалося, що цей гамір - то сусіди знизу,
чи справа, чи зліва. Чоловік починає пробуджуватися від моїх необережних рухів та вигуків.
Другий вибух, від якого затрусилися склянки на столі та забряжчали шибки, змушує мене міцно схопити чоловіка за ногу і панічно стягувати з ліжка. Потім розумію, що той вибух не є плодом моєї уяви, його чули всі. Чати вайберу кишать повідомленнями з обговоренням вранішніх подій. Тягнуся до пульта, хоч зазвичай надаю перевагу інтернету, там чую слова “війна”, “Росія”, і від того паморочиться в голові і очі наливаються слізьми, які що є сили стримую.
Сонні здивовані діти поспішають до мене на кухню, бо той другий вибух був наскільки гучним, що спати тепер могли тільки ті, хто постраждав від удару ракети в аеродром. Земля їм пухом! Вперше за роки роботи вчителькою на запитання стривожених учнів “а що буде далі?”, “а коли до школи?”, “чи будуть сьогодні уроки?” відповідаю “рятуйтеся від війни, а навчатися будемо після”. Розумію, що я до останнього сподівалася, що нас це омине.
Цей день-жахіття не просто переверне життя, він змусить багато речей зробити вперше в житті - не попасти на термінову на нараду, а бігати мов навіжена магазинами у пошуках необхідних продуктів, якими необачно не запаслася, стояти в довжелезних чергах, одночасно відповідаючи рідним “з нами все добре” “ми все знаємо”, а учням “не хвилюйтеся, Васильків аж за п”ятнадцять кілометрів, а техніка, яка їде вулицями та перевозиться залізницею - то наша, вона допомагатиме воїнам, а літаки теж наші, вони не впадуть на ваші будинки, вони летять до гарячих точок”. Вперше замість чашки теплого чаю зранку вип”ю склянку холодної води, вперше зайду до
ванної виплачуся від нервового напруження, а потім нафарбуюся, щоб не здатися слабкою. Вперше дістану з шафи велику валізу, яку навіть тепер боятимусь називати тривожною, і тільки тепер покладу до неї все те, про що розповідала учням та читала у стрічці фейсбуку. Вперше згадуватиму всі молитви, які колись повторювала за бабусею, щоб молитися за всіх тих, хто з екрану каже “ми переможемо”. І я їм вірю, свято вірю! Вперше шукатиму в інтернеті назви всіх тих бойових машин та техніки, бо я ж вчителька і маю все правильно пояснювати своїм учням, хоча тепер уже нікому не потрібна та правильність, у людей інші завдання. Вперше неприродньо посміхатимусь, щоб не стривожити і так зляканих своїх дітей, переборюючи той біль і лють, що розривають мене зсередини. Бо я так хочу, щоб у моїх дітей, як і у моїх учнів, як і у всіх дітей моєї України було щасливе дитинство, і вони не знали і бачили тих жахіть. Та як вберегти їх від тих травм і болю?
Але то був тільки перший день, і все того дня було вперше…
Коментарі
Дописати коментар