12 день ВІЙНИ

 12 день... До війни ці дні пролітали швидко у клопотах, роботі та щоденному спілкуванні з родиною, нині тягнуться мов липка помережана осіння павутина, яка зачепилася за дерево і ніяк не може розірватися. З іншого боку, 12 днів - то аж занадто довго з огляду на кількість невинних жертв цього нещадного кровопролиття. Тепер кожна мить може забрати чиєсь життя, додати смертельних поранень, знівечити родинний будинок, розтрощити вщент рідне містечко чи село...  

Хочеться зупинити час, поставити на паузу життя і більше не чути повітряних тривог і сирен, вибухів і шуму від ширяння авіатехніки. Та все набагато складніше, в життя вимкена пауза, його не можна перемотати на кілька днів вперед чи назад, а зараз ще й кожна подія з тремким болем проходить через кожну артерію та вену, мов гаряча крапля за краплею, аж до серця, глибоко-глибоко, боляче-боляче. Ті рани, очевидно, залишаться там надовго, якщо не назавжди. 

Рука механічно тягнеться до телефону, очі пробігають рядками останніх непрочитаних тривожних повідомлень. Вологі  долоні самі складаються до молитви, бо мозок відмовляється збагнути все щойно почуте та побачене. Коли проговорюєш пошепки хоч кілька слів молитви, стає на мить спокійніше. Але тільки на мить, хоча кожна мить нині багато важить. 

Хочеться забитися під подушку і нічого не чути, але сховатися від цього жахіття не можна ніде, навіть у підвалі, погребі чи бомбосховищі. Смерть може знайти навіть там, хіба що ангел-охоронець чи сам Бог закриє небо. Але кого з нас він вибере? Всіх не охопить...

Хочеться викинути зі свого лексикону всі ті лайливі слова, кинуті мов брудна ганчірка в обличчя ворогові, але по іншому не виходить.  Залишається тільки сподіватися, що нашим дітям ніколи не доведеться вживати такі слова, але то буде уже після війни. 

Хочеться ділитися болем та тривогою, але розумієш, що нині потрібно ретельно зважувати кожне слово, перш ніж його озвучувати. Хоча мовчати тепер теж не вихід. 

Хочеться не відчувати провини перед тими, кому зараз в сотні-тисячі разів гірше, хто вже забув запах домашніх страв, сидить у холодному темному підвалі на сирій підлозі, кілька діб в тисняві вагонів намагається дістатися до безпечного місця, здригається від болю в військовому госпіталі чи оплакує рідних, яких уже немає і ініколи не буде поряд. 

Хочеться сподіватися, хочеться вірити, що вже зовсім скоро... Але нині кожна мить, то як вічність...