Пакетик на воротах

Пакетик на воротах Репортаж Турчин Валентина
Пакетик на воротах 
 Репортаж 
 Турчин Валентина 
 Мамина дорога до райцентру починається о четвертій ранку. Потрібно встигнути поснідати, нагодувати собаку, кота, десяток кролів, півтора десятка курей і бігти провулком до центральної вулиці. Там уже стоїть старий прогнилий автобус із дев’яностих. Двадцять кілометрів за півтори години. Якщо він не зламається посеред дороги, бо, як каже водій, «нам ніхто не дає на запчастини, а зі своєї зарплати я багато не витрачатиму». І так два дні через два. І так уже чотирнадцять років.
Бувало, роботи не було жодної. У дев’яностих, найліпші часи автобуса, маму звільнили з аптеки в її селі. На щастя, ще була аптека в сусідньому. Мама сідала на двоколісну «Україну» й вісім кілометрів мірялася силою з зустрічним зимовим вітром. Крутила педалі у важкому хутряному пальті та шерстяних рейтузах. Вела велосипед у руках під гору. Тримала в руці одночасно й кермо, і ліхтар, щоби не впасти в сутінках. 
Коли закрили й ту аптеку, роботи знову не лишилося. Мама-фармацевтка вибудовувала кагати з буряків на цукровому заводі. Працювала комірником на току, не стуляючи ночами очей, коли машини одна за одною вивантажували сире зерно. 
Виснажена підробітками за копійки, мама взялася за бізнес. Молочний бізнес. Завела дві корови, які давали молоко й немалий прибуток. Але мама — фармацевтка. Щоденна рутина тільки виснажила і принесла купу хвороб. Коли у двохтисячних у райцентрі відкрилася мережа аптек, мама охоче збула корів і знову повернулася до роботи. Два через два. Уже п’ятнадцятий рік. Коли 2020 року почалася пандемія, і людям радили зачинитися вдома, лікарі, продавці продуктів та фармацевти лишилися на своїх місцях. Маска, щиток, рукавички й обслуговування «ковідних хворих» — щоденна справа. Сільський, завжди переповнений, біло-червоний автобус із поламаними сидіннями перестав ламатися посеред дороги. Йому, як і іншим, заборонили їздити між селом і райцентром, принаймні якийсь час. Тобто їхати на роботу нічим. 
‒ Ніно, захворіла я так, що ледь дихаю. Лікар прописав скільки, що вся пенсія піде на лікування. Але ж то таке. Чи не привезеш мені ліків? Тільки в хату не заходь, бо аналіз підтвердив «корону». Повісь мені на воротях пакунок. Але ж як гроші тобі передати? ‒ дісталася недуга й до баби Нелі, завжди жвавої та досі балакучої. 
‒ Не хвилюйтеся, віддасте згодом. 
‒ Ні, я так не можу! ‒ Можете на картку перерахувати. 
‒ О, таке мені підходить. Надсилай. А я тобі рецепт. Довіку згадуватиму тебе, не раз ти мене виручала. Дай тобі, Боже, здоров’я! 
‒ Дякую, бабо Нелю, ви теж видужуйте! 
«Ой, бабо Нелю, якби ж ви знали, що ще невідомо, як я повернуся додому. Автобус наш не ходить. Та, то вже таке. Маю доставити вам ліки, маю вас рятувати», ‒ подумки мама себе вмовляє й сама собі все пояснює. 
Автобус не ходить, телефон починає пекти: схвильовані родичі, переживання, зневіра, безсилля. Усім потрібна порада, підтримка, допомога. Взимку часто нема водіїв, яким по дорозі з мамою. Тоді мама ночує в аптеці. На дивані в прохолодній підсобці. 
Не завжди є сили, щоби приїхати о дев’ятій вечора в село, а о четвертій знову прокинутися й бігти провулком до центральної вулиці, щоби спиняти проїжджі автівки. 
Але хворі, які просять про допомогу — то святе. Потрібно повісити на ворота пакунок із прописаними пігулками під час запалення легень. 
Навіть коли потрібне подвір’я не знайти, поки не знайдеться стежка між бур’янами. Навіть якщо ожеледиця. Навіть якщо доводиться спиняти всіх дорогою, бо не знаєш, де та «така зелена хата на пагорбі». А ще тікати від собаки, який переслідує всю дорогу в темряві. Молитися перед сном за здоров’я своїх дітей. За своєї здоров’я. За Галю, аби їй стало легше дихати. Щоби рівень кисню в крові збільшився хоча б до 94 відсотків. 
У травні мамі нарахують першу пенсію — дочекалася. 
Та коли пандемія не скінчиться? Як вона лишить своїх хворих? У них же біда. А вона ж ще може працювати. Ще може бути корисною. Мама ж без цього життя не уявляє. 
Уже почала брати додому ліки, які найчастіше замовляють сусіди. Якщо вихідний, а хтось ледь дихає, згорає від температури чи запалення легень, мама вже в дорозі. На велосипеді чи пішки. Мама поспішає. 
У торбині ‒ мініаптека. Телефоном — поради хворим, щоби встигали лікуватися, не затягували, не пропустили перші симптоми. Місця в лікарні немає. «Швидка» скоріш за все в село не приїде. Вона до всіх просто не встигає. Або немає бензину. Або є тяжчі хворі. 
Залишається тільки триматися, щоби не підхопити ту «корону», яка щоденно вкорочує життя односельчанам і близьким людям. Часом мамі доводиться самій викликати «швидку» до хворого, який уже не має на те сили. Сама пропонує гроші «на бензин», аби тільки швидше прибули. 
‒ Мам, ти хоч колись відпочиваєш? ‒ часом набираю у вихідний, хоч у неї немає ні вихідних, ні відпочинку під час карантину, але ж маю хоч поцікавитися, як її здоров’я. Бо ж і в самої серце не здорове, кілька операцій на ногах, уже не найміцніший імунітет. 
‒ А я не стомлююсь! ‒ чую у відповідь, і радію вже й тому. Якщо є сили, то здорова, дякуючи Богу. Бо ж хто їй допоможе, коли захворіє? Ота домашня мініаптека на всі випадки життя? Мама сама й уколи собі зробити може, їй і медсестри не потрібно. 
Напровесні другого року пандемії померла Надія. Найкраща подруга мами. Вона не слухалася маму й не поспішала до лікаря. Коли запропонували лягти в лікарню — не схотіла. 
‒ Ми ще кілька днів тому розмовляли, ‒ зателефонувала мама, обурена несправедливістю життя, і вбита горем через смерть подруги, ‒ ніхто не знає, що його чекає завтра. 
Ми говорили тоді довго. Про те, що в Наді був діабет і проблеми з тиском. Про те, що вона дуже хвилювалася за свою тяжкохвору доньку. Мама довго вмовляла її ставитися серйозно до своєї хвороби, лікуватися. Заради доньки, адже вона потрібна їй. 
Медсестра, яка робила уколи Наді вдома, згодом теж захворіла на коронавірус. Кілька днів я щоранку набирала мамин номер, щоби впевнитися, що в неї все добре. Що вона не плаче безперестанку за найкращою подругою. Мама страждала тихо, а вийти з цього стану допомогла робота. Бо це не лише пробудження о четвертій ранку, проштовхування між знервованими пасажирами без масок у середину автобуса, п’ятнадцять тисяч кроків на день за смартбраслетом, нерідкі скарги покупців на високі ціни й ненаситну владу. Це ж ще й можливість побути там, де ти, як риба у воді. Де тебе чекають усміхнені співробітниці. Де з маленького отвору, заклеєного скетчем, на тебе поглядають благальні очі старенької бабусі. Тебе просять прочитати рецепт, бо недобачають. Дати ліки в борг, бо не вистачає п’яти гривень. Порекомендувати інший засіб, бо пенсії не вистачило на лікування. А найвідповідальніше — привезти ввечері ліки з райцентру в село й повісити пакунок на воротях для тих, хто не може поки вийти. 
 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Діти і війна_5. с.Старосілля, Черкаська область

Реалії життя сучасного вчителя з невеличкого містечка