Реалії життя сучасного вчителя з невеличкого містечка

 

Робочий день вчителя з невеличкого містечка починається задовго до першого уроку. Ще з сьомої батьки надсилають повідомлення, телефонують. Мобільний аж гарячий. Заповнити журнал, вибрати чергових, привітатися з кожним, посміхнутися, послухати про те, як пройшов їхній вечір, нагадати їм, в який кабінет іти на урок, отримати вказівки від завуча щодо замін, журналів. 8:30. Дзвінок.

До класу заходять старшокласники, не усміхнені, сонні, на урок якось зовсім не налаштовані. Починають обговорювати якісь свої справи, зустрічі, події. Деякі виконують домашні завдання, але точно не з твого предмету, а з того, який  вибрали для Зовнішнього Незалежного Оцінювання (ЗНО), «це більш важливо», як вони кажуть. Починаєш говорити голосніше, щоб привернути на себе увагу. Прохаєш бодай вийняти зошити. Відкрити підручник на потрібній сторінці. Подивитися на дошку. Декілька пар очей піднімаються і дивляться в твій бік, за мить знову зникають у своїх справах. Нову тему розповідаєш ніби для себе, але ж маєш розповідати, така твоя робота. Добре що ті декілька пар очей час від часу піднімаються і пильно дивляться на дошку. Щось пишуть у своїх зошитах. Декілька. Це вже тішить.

Щоб якось розважити, чи то зацікавити, загадуєш скласти кросворд за щойно вивченою темою. Починають світитися телефони. Інтернет видає купу варіантів кросвордів. Залишається тільки переписати, перемалювати, здати. Але і це збираються робити не всі. Деякі кажуть «не займайте, оцінка мене не цікавить, ваш предмет мені точно не знадобиться в житті». Не займаєш, хоча в душі болить. Уже намагаєшся не нервувати через кожну таку репліку. Попереду ще сім уроків. Наступний клас вибухає купою коментарів на твої слова «сьогодні пишемо самостійну роботу». Наслухаєшся і про те, що твій предмет нікому не цікавий, не потрібний і взагалі тільки займає час. Здають написану самостійну роботу далеко не всі, деякі тільки підписують аркуш, а інші і не торкаються до нього, просто залишають на парті, навіть не здають. Перевіряти і не потрібно, нічого з того, що ти розповідав на минулому уроці, там немає. Очевидно, інтернет пояснює більш вдало, цікавіше. Допоки пишеш на дошці домашнє завдання, клас стає пустим. Видно, ця інформація вже нікому не потрібна. Нехай.

Що ж, можливо, скоро рОботи будуть навчати, професія вчителя відійде в минуле, в забуття. З науковим прогресом нічого не поробиш, його не зупиниш, як і покоління, яке йде з ним в ногу.

Закінчився восьмий урок, намагаєшся посидіти хвилин десять на самоті, ні до кого не розмовляти, бо голос не слухається, у вухах дзвенить від постійного шуму. А завтра в цей час після восьмого уроку ще й факультатив. Але то вже для зацікавлених. Таких небагато, але вони є.

Заповнюєш журнал, перевіряєш зошити, телефонуєш батькам учнів свого класу, бо у них теж купа зауважень, запитань, нез'ясованих проблем, пишеш якісь оголошення їм у вайбер-групу. Піднімаєш стільці, бо на твоє прохання це зробити відгукнулося не більше десяти учнів. Збираєш попід партами брудні папірці, шкірки від мандарин, бананів, пластикові пакети зі шматками бутербродів, пляшки, бо шкода немолодої прибиральниці, у якої таких класів весь поверх. Сучасній молоді їх не шкода?

Сімнадцята вечора. Можна йти додому. Важливо, не забути захопити з собою неперевірені самостійні роботи і журнал, щоб подописувати списки дітей, перевірити відвідування. Дорогою намагаєшся відволіктися, але батьки учнів продовжують телефонувати з різних питань. За розмовами переходиш парк, заходиш до під'їзду, вітаєшся зі своїми рідними. Як добре бути вдома, де можна говорити спокійно, не підвищувати голосу. Тебе слухають. Тебе чують. Тебе розуміють. До відпочинку ще далеко, але домашній затишок додає сил.

Починаєш і ти нишпорити інтернетом, щоб бути з учнями на одній хвилі. Квести, ігри, відео, презентації, різні матеріали для наочності. Уже багато чого було випробувано, але ще залишаються надії зацікавити учнів. Хоч на десять хвилин. Хоч пів класу. Хоч на один день.

В ігри гратися люблять всі, аби ж тільки запитання були не по шкільних предметах, а про інтернет, тік-ток, ютуб чи щось інше з їхнього кола інтересів. Онлайн-тести, квести, вікторини. Деякі з учнів і справді під'єднуються зі своїх гаджетів, починають проходити, відгадувати. Закінчують за хвилину. Не задумуючись, не докладаючи зусиль, просто, щоб пройти. Але і це вже тішить. Деякі шукають відповіді в інтернеті, бо зошит пустий. Після уроку уже є запитання, хоча і не по темі уроку, швидше, про платформу чи програму, в якій створено тест. Але хоч так. Підручник їм уже не потрібен, бо вдома відкривають одиниці. Знову нехай складають кросворд? Їм тільки інтерактив, відео, та і то – не для всіх.

Таке воно нове сучасне покоління. «Вони візуали», кажуть психологи. Вони знають, що їм потрібно в житті (чи думають, що знають) і зайвого не беруть в голову. А що робити вчителю, який всі вихідні готував той інтерактивний веб-квест, щоб привернути увагу до свого предмету? Сподіватися, що вогник, у тих декількох парах очей, не погасне? І що завтра тих пар очей, які горять, стане більше. І що йому, звичайному вчителеві, вистачить сил до другої ночі шукати чи придумувати той інтерактив, бо тепер по іншому не буде. Або підлаштовуватися під них, сучасних візуалів, або поступатися місцем рОботам. Такі реалії життя.