Моя творчість

  Перший, другий, третій, четвертий... Ми не знаємо, який нині день тижня, але точно знаємо, який це день війни. 24 лютого світ став інакшим, життя перевернулося на 180 градусів, а діти ніби подорослішали. "Дякуємо тобі, Путін, за щасливе дитинство", "біля мого будинку їхали танки", "ми не спали всю ніч, прокидалися від кожного вибуху", "я бачила літаки у вікні, це дуже страшно", "а чи є у нас військова база, бо тоді нам все", "уже, мабуть, пів Києва немає", "біля нас знаходится підстанція, я боюся", "може початися світова війна, невідомо, що тоді буде", "ми у бомбосховищі, а ви де?" Так спілкуються діти різного віку між собою, бо тема війни поєднала усіх. Діти хвилюються, їм складно бачити сльози мами, чекати тата, який цілу ніч чергував в лавах тероборони, чути схвильований голос бабусі, яка постійно п"є ліки. Їм потрібні слова підтримки, відчуття, що дорослі поряд, що завтра все зміниться,...

  Робочий день вчителя з невеличкого містечка починається задовго до першого уроку. Ще з сьомої батьки надсилають повідомлення, телефонують. Мобільний аж гарячий. Заповнити журнал, вибрати чергових, привітатися з кожним, посміхнутися, послухати про те, як пройшов їхній вечір, нагадати їм, в який кабінет іти на урок, отримати вказівки від завуча щодо замін, журналів. 8:30. Дзвінок. До класу заходять старшокласники, не усміхнені, сонні, на урок якось зовсім не налаштовані. Починають обговорювати якісь свої справи, зустрічі, події. Деякі виконують домашні завдання, але точно не з твого предмету, а з того, який   вибрали для Зовнішнього Незалежного Оцінювання (ЗНО), «це більш важливо», як вони кажуть. Починаєш говорити голосніше, щоб привернути на себе увагу. Прохаєш бодай вийняти зошити. Відкрити підручник на потрібній сторінці. Подивитися на дошку. Декілька пар очей піднімаються і дивляться в твій бік, за мить знову зникають у своїх справах. Нову тему розповідаєш ніби для себе...

#Конкурс_СторіМейкер Пакетик на воротах Репортаж Турчин Валентина Пакетик на воротах   Репортаж   Турчин Валентина   Мамина дорога до райцентру починається о четвертій ранку. Потрібно встигнути поснідати, нагодувати собаку, кота, десяток кролів, півтора десятка курей і бігти провулком до центральної вулиці. Там уже стоїть старий прогнилий автобус із дев’яностих. Двадцять кілометрів за півтори години. Якщо він не зламається посеред дороги, бо, як каже водій, «нам ніхто не дає на запчастини, а зі своєї зарплати я багато не витрачатиму». І так два дні через два. І так уже чотирнадцять років. Бувало, роботи не було жодної. У дев’яностих, найліпші часи автобуса, маму звільнили з аптеки в її селі. На щастя, ще була аптека в сусідньому. Мама сідала на двоколісну «Україну» й вісім кілометрів мірялася силою з зустрічним зимовим вітром. Крутила педалі у важкому хутряному пальті та шерстяних рейтузах. Вела велосипед у руках під гору. Тримала в руці одночасно й кер...